Широківський народний театр

Дослідницька робота з історії рідного краю

Відомому нині Широківському народному театрові присвоєно таке звання в 1964 році. А виріс народний театр з гуртка любителів театру,який організував П.К.Темченко  в 1911 році,керували драматичним гуртком робітник С.М.Ганенко та вчитель І.Чабанець.

19 січня (за старим стилем) 1914 року в Широкому відбулося велике торжество освячення нового Народного дому. Воно відбувалося на другому поверсі в театральній залі будинку кредитного товариства (нині це будинок банку).

Здається,торжество вилилось в справжнє свято української культури.

Отже,як було вже сказано,церемонія відбулася на другому поверсі. А він був увесь цілком призначений для театру. Тут було і фойє,і сцена зі змінними декораціями,суфлерською будкою,оркестровою відгорожею,гримувальними кімнатами для артистів. Лектори могли використовувати екран і кафедру. Було і апаратне приміщення для кінематографа. Освітлення здійснювалось гасово-калільними лампами з силою 500 свічок. Не забули  навіть про два,як тоді називали,ватер-клозети!

«Столь разумно устроенное здание!»- сказав із знаком оклику священник на церемонії освячення. І не помилився. Все тут було по-справжньому,як у професіональному театрі. А архітектурний стиль будинку обумовив дати йому назву театр «Модерн».

Ось тут і відбулося становлення Широківського народного театру.

В той час,як столиця Російської імперії Петербург організувала «похід» проти всіх «інородницьких товариств»,була заборонена діяльність «Просвіти»,література і навіть публічні лекції українською мовою,тоді,коли царська влада чинила всілякі перешкоди розвитку навіть самодіяльного театрального мистецтва,тоді,коли цензори могли не дозволити п’єсу, в якій були слова «козак» або «запорожець», у далекій провінції – містечку Широкому,яке входило в Херсонську губернію, діяли самодіяльні гуртки – музичний,драматичний,хоровий. І це,як ми вже переконались, засвідчив П.Лобановський у 1914 році,звітуючи про діяльність кредитного товариства. На торжествах грав оркестр, співав український хор. А хор був не маленький: 70 хлопців та дівчат. А керував хором сам земський начальник. Та ще й з прізвищем Козак. Це наводить на думку,що начальник був з козацького роду. А ініціатор хто? Лобановський. А він був дворянином.

І хоча в тих торжествах ще не брав участі драматичний колектив,проте він уже існував. Його чекала велика сцена цієї театральної зали. Драматичному гурткові ніби щастя привалило. Гуртківцям було де розвернутись. Більш того таке театральне приміщення заохочувало.

Коли аматори обжили велику сцену,то їм вже не вірилось,що все починалось з маленького. Ще в 1908 році художник і майбутній письменник Павло Кононович Темченко почав свої виступи в домашніх умовах, читаючи землякам свої гуморески. Він міг писати інсценівки і,залучивши учителів, показувати так званий тоді живий малюнок або дещо з українських п’єс. Це були задатки театрального мистецтва.

Життя –

 театр

Темченко Павло Кононович - письменник,драматург,фундатор театрального мистецтва в Широкому. Народився він 27 січня 1882 року в багатодітній родині,де було шестеро дітей. Три сестри і два брати. Після закінчення народної школи пас череду,потім був учнем у столяра. Освоївши цю науку,захопився художньо-малярською справою. В поєднанні зі столярством це давало певні прибутки. Весь вільний час займався самоосвітою. Багато читав-став всебічно розвиненою людиною. 1903-го року був призваний в армію. Брав участь в російсько-японській війні. Після повернення одружився,одержав земельний наділ і трудився біля землі. В 1908 році працював в школі й там організував    перший витівничий гурток,який проіснував порівняно недовго (7-8 років).У кінці 1913 року за кошти кредитного товариства,яким керував П.Г.Лобановський,закінчили будівництво нового будинку ,на другому поверсі якого облаштували театр. Перший поверх займало кредитне товариство,а на другому поверсі зала на 300 місць,фойє,сцена та гримерна кімната. Звідси і палало вогнище  культури та духовної потреби широчан. Павло Темченко очолив товариство «Просвіта». Просвітяни проводили велику роботу з покращення культурного рівня односельчан – готували вистави,проводили бесіди серед населення,організовували гуртки самодіяльності,розпочали видавництво щотижневого часопису «Зоря»,де друкувалися твори місцевих авторів. Твори Павла Темченка «Сонько», «Після муштри», «Мед», «Тихо», «Сон», «Пожежа», «Злодій», «Божа дитина», «Єрусалимська благодать», «Святий», «Фальш» та багато інших друкувалися в деяких інших газетах та журналах в Україні. Павло Кононович був неабияким художником. На виставці з сільськогосподарської тематики в 1926 році в м. Кривий Ріг за малюнки був нагороджений похвальним листом. Кожну роботу,за яку брався,виконував надзвичайно старанно. Коли відкривали школи чи крамниці в селах району – писав вивіски,гасла та інші наочні оздоби. Настали часи розкуркулювання,колективізації,викриття «ворогів народу».6 березня 1931 року його заарештували,а 15 червня 1931 року звільнили,але за умови заборони проживати в Україні,центральних і прикордонних містах 3 роки. Повна заборона писати і знищення його творів. Останні роки проживав на Кіровоградщині в с. Торговці, де помер 30 квітня 1946 року. Вдячні широчини пам’ятають про цього чудового земляка  й тому за ініціативи районного осередку «Просвіта» та особисто його керівника Валентина Івановича Деркача на місці хати П.Темченка, де він народився й жив,встановлено пам’ятну дошку з граніту.

З цього осередку освітян виділявся Іван Григорович Чабанець,який розмахнувся ширше. В 1911 році Іван Чабанець і 17-річний сільський хлопець Семен Ганенко згуртували хлопців та дівчат і взялися за комедію в 5 діях. Це був «Розумний і дурень» І.Тобілевича. Важко було через відсутність приміщення. Готувались вдома,довго і ретельно. Так з горем пополам підійшли до постановки. Та перед ними виникла нова перешкода. Присутній на генеральній репетиції пристав не дозволив ту комедію ставити. Гірше того – заборонив і надалі збиратись для репетицій. Добре,що допоміг учитель В.Буряк,який мав в Херсоні приятельську руку,і дозвіл вдалося отримати.

І ось в квітні 1912 року відбулася перша постановка. Перший виступ і перший успіх! Збереглася навіть фотокартка, на якій були всі учасників вистави. А саме В.І.Ганенко, Н.Г.Ганенко, С.М.Ганенко, С.Грушка, В.Добровольський, О.Г.Жулай, М.Камінський, К.Г.Оплята, К.І.Півторак, Л.Положешний, А.І.Ряба, С.І.Ряба, А.Г.Чабанець, І.Г.Чабанець, О.Чабанець, Х.Чорнявський. Серед них – і їхній уболівальник та прихильник учитель В.Буряк,який добився дозволу на постанову п’єси І.Тобілевича.

Про початкові діяння літературно-драматичних об’єднань в Широкому ділились спогадами ще в 1944 році очевидці Макар Радченко, Олена Гетьманенко, Семен Ганенко. А у 1967-му році про ті часи з захопленням писав у районній газеті учитель-пенсіонер І.Курочка. Ось йог спомин:

« Учитель А.К. Шошенко володів даром художнього слова та чудодійного перевтілення при читанні п’єс і тим захоплював та заохочував не тільки нас,учнів,а й містечкову інтелігенцію,селянську молодь. З того й виник у Широкому рух аматорського театрального мистецтва. Так і утворився гурток самодіяльної сцени, в якому Шошенко брав участь як актор і проводив репетиції,бо мав ще й режисерські здібності.

Згадуються піонери-аматори Бай, Буряк, Ганенко, Масляні, Півтораки, Скляр, Темченко, Фісюн, Чабанець. Аматорський гурток сповна оформився і почав вистави.

Після Широкого аматорський рух перенісся і на рудники. Там у 1913 році дебютував у виставі «Суєта» І. Карпенка-Карого в ролі Матюші Вася Толочко,нині керівник музично-драматичного колективу Палацу культури рудника Інгулець Василь Никифорович Толочко».

До розповіді І.Курочки слід додати, що під час репресій 30-их років Василя Никифоровича запроторили до Норільських таборів. Але й табір не зломив його. Він і там створив самодіяльний театр,навіть грамоту привіз додому.(Нині грамота зберігається в Широківському музеї).

Тоді ніхто з гуртківців і не думав,що вони поклали початок Широківському народному театру. І,можливо навпаки,поява такого прекрасного театрального залу під дахом кредитного товариства стала своєрідним поштовхом для розвитку самодіяльного театрального мистецтва в Широкому. До театру йшли як до храму. А був він і справді храмом мистецтва, театр заохочував молодь. Не просто виступати на справжній сцені і відчувати себе справжнім артистом. Хоча і надіялися на суфлера,але старались не підкачати,не збитись. Адже на тебе зала сотнями очей дивиться. За першим разом тут і жижки на ногах трусяться.

Отже це був не просо гурток,а театральний колектив. Як тільки тоді акторський колектив не називався. То об’єднувався з Саксаганським Товариством малоруських артистів, то був Товариством широківських аматорів,то іменувався Місцевим музичним гуртком.

Проте їх об’єднував і ріднив чудовий театр «Модерн».

Вибір глядачів,який спектакль дивитися,залежав від назви п’єси. А вони майже всі були інтригуючими. Чи то «Гріх і покаяння», чи «Лиха іскра поле спалить, сама щезне», чи «Закоханий пан Цуцик», чи «Глитай, або ж Паук», чи «Украдене щастя», чи щось інше. Це тепер ми знаємо,які твори були класичні, а які ні. А до революції грамотність була невисокою. І все одно потяг до спектаклів був великий. Мабуть, великі чари мав театр. Театральне дійство то веселило, то приголомшувало, то настроювало на лірику, з’єднуючи діалог героїв з піснями, музикою, танцями. Все було: і сміх, і гріх, і сльози.

В театрі «Модерн» ставили п’єси українських класиків драматургії. Особливо в 1917 році, коли широківський селянський письменник Павло Темченко відтворив і очолив товариство «Просвіта», роботу якого він зводив до постановки українських спектаклів. Згодом він створив ще й гурток «Художнє слово», поєднуючи його з театральною самодіяльністю. Та й виготовлення декорацій не обходилось без нього, як художника.

Де у Широкому можна було знайти втіху? Тільки в театрі. Інших «завєдєній», які зачаровували так, як театр, не було. Були «пітєйние» - чотири шинки. З першого погляду, наче й принаджуючі. Проте,звеселяти себе вином і звеселятись, подивившись комедійний спектакль, - речі різні. Шинок розбещував, а театр облагороджував. Шинкарів і в п’єсах висміювали, а артистів оплесками, квітами обдаровували. Тим паче, що персонажі спектаклів були від життя: ображені, обурені, страждальницькі, героїчні, комічні. До нас дійшов № 8 широківського часопису «Зоря» за 1917 рік. Редагував його все той же П.Темченко. Часопис теж засвідчив діяльність театру. Читаємо: «Театр і музика. 15 липня одбулася вистава на користь «Просвіти». Йшла комедія Гр. Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці». Вистава була впорядкована «Просвітою» й дала 150 карбованців валового збору. Квитки були дешеві й театр був повен».

«Першого дня Зелених свят, 21-го Травня з 9-ти годин вечора виставили драму М.Кропивницького «Невольник»… 22 травня в будинку Кредитного Товариства – Шевченківський вечір, на якому має бути живий малюнок, хор, музика й декламація. Перший день пройшов як слід, на виставі було багато людей, і сама вистава зайшла майже бездоганно».

«Сьогодні 23 липня «Просвіта» впоряджає виставу. Йтиме «Наталка Полтавка».

Цікаво прочитати ще один документ: афішу Широківського театру 1918 року. (Зберігається правопис оригіналу).

Афіша

У суботу 18 травня (мая) 1918 р.

Мужик міліонер

У неділю

Із за голоду смерть, драма на 4 дії переклад з російської.

Драма цієї п’єси зкидається на сучасний мент робітничого життя…

В перервах гратиме музика.

Ціни місцям від 3 крб. 30 коп. до 75 коп., дітські 50 коп.

Квитки заздалегідь можна купити у касі театру з 3-х годин вечора.

Увага! Адміністрація прохає займати місця згідно взятих квитків.

Режисер С.М.Любий.

Закоханий

у театр

Хто такий Любий? Це псевдонім, під яким виступав у театрі Семен Миколайович Ганенко. Той самий, який започаткував драматичний гурток і не давав йому розпастися. Гуртував, керував, був режисером, розпорядником. На його очах виріс до звання народного театру. Одні покидали сцену, інші приходили. І лише один ентузіаст Семен Миколайович витримав усі незгоди і тернистість мистецького шляху. І заодно й славу. Він був закоханий у театр, і не поривав з ним до кінця життя. Навіть імперіалістична війна не стала на заваді. Він не попав під мобілізацію, бо права рука була з відрубаним пальцем. Саме тим, яким на курок рушниці натискувати.

Семен Миколайович і в колі друзів був чудовим актором. Особливо за келихом вина веселив гуморесками. «Коньком» йог програми була «Зенітка» Остапа Вишні.

Отже,Семен Миколайович був весельчаком в житті і коміком на сцені. І знову ж таки,це може підтвердити стара афіша. 1 січня 1920 року він був розпорядником новорічного вечора. З репертуару видно, що вечір був веселим. Музики грали вальси, польку-мазурку, польку Атамановку, гопака, пісню «Ой не ходи, Грицю». Актори показували буфонаду «Ліки від запою», жарт «Посилка», буф «Кінець світу, або комета Галлея», в яких чудив і Семен Любий в ролях писаря та сільського брехуна.

Ролей у нього було дуже багато за роки плідної праці штукатуром і самобутнім актором. Недарма ж Семену Миколайовичу на честь 50-річчя заснування театрального колективу було вручено обласний диплом першого ступеня, а до 60-річчя – Міністерську Почесну грамоту. В 1962 році він представив широківських аматорів по телебаченню з Палацу культури міста Дніпропетровська. Прожив Семен Миколайович 80 років, з них 60 - з театром.

Його супутниця життя Анастасія Григорівна теж розділяла участь у сценічній творчості і заворожувала зал. Красуня Настінька підкупала публіку перш за все своєю ненаглядністю, а потім уже долею образу селянської дівчини чи жінки. Особливо розчулювала вона глядачів, коли виконувала роль сліпої Єви, в яку закохався зрячий юнак Марко.

Довгий час не покидав сцену і їхній друг – штукатур Федір Аврамович Масляний. Навіть і тоді, коли на обличчі з’явились зморшки, йому хотілося грати свою «наїжджену» роль парубка. І грав, хоча стати зовсім молодим не вдавалося. Старожили добре запам’ятали його кумедну гру то в ролі Ліхтаренка, то стражника Ревуна, то Кирила Крутихвіста, то Свирида – обивателя і забіяку – усіх не перелічити. А життя його закінчилось недоладно: учадів разом з дружиною в своїй хаті на 70-му році життя.

Півтора десятка років від того, як було створено драматичний гурток, на провідних ролях був Іван Григорович Чабанець. Зі слів старожилів був розсудливим і тямущим. У комедії «Хазяїн» І. Карпенка-Карого він виконував роль Пузиря. Що роль ця йому вдалася, сумніватись не приходиться. Йому було під силу краще за всіх розкрити образ багача-хазяїна і передати руйнацію особистості в такій деталі, як копійчана втрата десятка зернин від того, що чужі гуси його копицю пощипали. Аматор І.Чабанець мав ще одну достойність. Міг писати сценарії. Серед п’єс відомих авторів,які були в репертуарі народного театру, значиться невідомий спектакль «Правда зборола». ЇЇ більше не поставити і навіть не прочитати. Не дійшла вона до нас. Залишилась лише афіша, з якої можна дізнатись, що 20 квітня 1918 року в театрі ставилася мелодрама «Правда зборола». Автором п’єси був І.Чабанець. 1-а дія йшла під назвою «Наклеп», 2-га – «Лихі наміри», 3-я – «В тенетах катів», 4-а «Закуті в кайдани», 5 дія – «Правда зборола».

Вистава впоряджувалась на користь громадського об’єднання, яке називалось «Широківська спілка скалічених вояків».

Серед популярних самодіяльних акторів був і учитель П.П. Доценко. При ньому театр показав реалістичну трагедію «Сава Чалий». П. Доценко керував драмгуртком, виконував ролі, був хормейстером. У нього й донька Надія стала знаменитою актрисою.

Коса репресій 1937-го року не минула й Петра Доценка: скосила широківського аматора.

Розповідаючи про наших земляків-аматорів, слід зауважити, що в період першого становлення народного театру в Широкому гастролювали і професійні артисти,зокрема Марія Костянтинівна Заньковецька. Кажуть, що вона була у нас. Хоча слідів поки що не віднайшлося. А очевидців уже нема. Їм доля не відпустила 100 років життя. Лише стіни колишнього театру «Модерн» мовчазно зберігають пам’ять про всіх. Та старі афіші пам’ятають їх імена. Але в домашніх архівах бувалих театралів тих афіш знайшлося лише кілька штук. Хоча друкувались вони на кожний спектакль у Широківській друкарні «Труд». До революції російською мовою, після – українською. На кожну афішу, як і на постановку п’єси, треба було отримувати дозвіл губернаторського начальства. В афіші так і вказувалось: «Печатать дозволено».

Одна з них розповіла, що в 1914 році відбувся бенефіс приїжджого артиста і режисера І.С. Мельникова з п’єсою «Ді сейдер нахт» і драмою «Хмара». Згідно з афішею їхня трупа називалась «Товарищество малорусских артистов под управлением Н.С. Черасова». В їхніх спектаклях ролі виконували і широківські аматори. Театр «Модерн» привабив і відомого тоді артиста Василя Сергійовича Коханого з драмами «Не убій» («Не вбий») та «Бурлака». Гастролювали і херсонські артисти Силюк та Шумський. Під їхнім режисерством широківські самодіяльні актори осилили великі трагедійні п’єси, в яких ожили героїчні образи Тараса Бульби і Мазепи. Ці ж артисти і аматори також показали широчанам «Вія», «Гандзю». Гастролі йшли з великим успіхом.

Так що цілком імовірно, що театр «Модерн» міг привернути увагу і драматичної актриси Марії Заньковецької, яка тоді гастролювала в різних містах, в т.ч. і в Кривому Розі. Професійна артистка створила драматичні образи українських жінок в п’єсах «Наймичка», «Наталка Полтавка» та інших. Вірогідно, що в Широкому не обійшлося без «Лимерівни», в якій вона в образі Наталки вкладала весь вогонь своєї душі. А це було повчальним для аматорів Широківського театру. Її виконавча майстерність була неперевершеною.   

Незважаючи на те, що на зміну старому режиму прийшов новий, пронеслися розкоти двох революцій, театр уцілів, і творче життя широківських самобутніх акторів продовжувалось.

С.М. Ганенка і Ф.А. Масляного можна вважати ветеранами Широківського театру, вони з молодих років і до старості не покидали сцену.

Про широківських артистів-ентузіастів І.Андрушевича, С.Ганенка, Н.Ганенкову, А.Компанієць, Н.Кирилову, Ф.Масляного, М.Півторак, С.Повстугара, І.Чабанця знали не лише земляки, а й заокеанські українці, які мешкали в Канаді. А прославила земляків п’єса М.Ірчана «Родина Щіткарів». Ось як писав канадський журнал «Робітниця» ( № 13 від 1 липня 1926 року): «Наша редакція одержала листа від аматорів селянського Будинку в містечку Широкому Криворізької округи на Радянській Україні, в якому пишуть про кількаразову постановку відомої у нас драми М.Ірчана «Родина Щіткарів», що мала в них величезний успіх і робила потрясаюче враження на численну селянську публіку… Поміщаємо дві фотографії, одержані з України. На одній бачимо тих аматорів, що брали участь у згаданій драмі, а на другій – сцену з постановки третьої дії.

Пізніше театральним колективом керував С.О. Гетьманенко. Талановитий аматор так професійно і драматично виконував роль Миколи в драмі І.Франка «Украдене щастя», що зал плакав.

В 1937 році колектив побував на обласному святі театрального мистецтва. Важко тепер уявити, що артисти-аматори їхали до обласного театру на возах. Тоді автобусів не було, а треба ж було і реквізит доставити. Подолавши майже 200 км відстані, не встигли очунятись, як їм першим надали сцену. Вони показали комедію «Республіка на колесах» Мамонтова. Голова журі щиро поздоровив з успішним виступом і тепло потиснув руку керівнику і режисеру Сергію Гетьманенку.

У 1941 році Інгулецький артист старої дореволюційної закваски Микола Греков зробив спробу із широківських аматорів створити фронтовий театр, щоб виступати перед бійцями. Але фронт так стрімко наближався, що М.Греков не встиг здійснити свій намір, хоча збір артистів уже відбувся.                  

Здавалось, що війна спонукає цілковитому розпаду широківського театрального колективу, але виявився ще один артистичний талант. Під час фашистської окупації району керівником драмгуртка став Григорій Кирилович Будяк. Актори підтримували зв’язок з партизанами, і в 1943 році Григорія Будяка, Михайла Дубицького і Мілю Шишку було страчено фашистськими прихвоснями з калмицького карального загону.

Після визволення району від окупантів знову відновили роботу гуртківці під керівництвом С.Ганенка. Ще йшла війна, а драмколектив поставив п’єсу «Наша дівчина». Колектив поповнився новими іменами – Олександр Банков, Любов Бай, Олена Гетьманенко, Дем’ян Кинга, Микола Овсієнко, Раїса Слюсаренко, а в післявоєнні роки до театру прийшли Іван Іванович Борисенко, Дмитро Антонович Дубицький, Ганна Михайлівна Фоміна, МихайлоЧміль, Микола Трохимович Швець та інші.

Драмколектив одержав високу оцінку і Диплом першого ступеня в області за спектакль «Лимерівна» в 1959 році. А 26 січня 1962 року широківський акторський колектив було показано по телебаченню. Телеглядачам Дніпропетровської області широчини показали п’єсу «Коли розлучаються двоє». Семен Миколайович Ганенко виступив з доповіддю про творчий шлях колективу за 50 років. В 1964 році драмколективу  Широківського Будинку культури було присвоєно високе почесне звання – Народний театр. Цьому сприяла в значній мірі копітка робота режисера, постановника і художника Дем’яна Ілліча Книги. За професією він ветфельдшер, яку здобув у Широківському ветзоотехнікумі. А в художності набив руку,коли був у науці в місцевого майстра живопису неперевершеного альфрейщика Едуарда Михайловича Павловського. Ця наука й згодилася для Народного театру. Руками Д.Книги і його помічників створювались чудові декорації, які вдало доповнюють гру акторів, збагачують спектакль. І недаремно він – заслужений працівник культури України.

Професійні

актори

Стали професійними акторами Неля Сушко, Алла Нагорняк, Катерина Вокалюк та інші. Проте найбільше розкрився талант нашої землячки народної артистки СРСР, лауреата Державної премії імені Т.Г.Шевченка – Надії Петрівни Доценко. Її творчий шлях починається з театральної сцени в Широкому ще до  початку тридцятих років, коли тендітна дівчина працювала на полях артілі «крок вперед» і заочно вчилась у школі. Поступила в Одеську консерваторію, де був і драматичний відділ. Серед студентів вона була єдиною, яка вийшла з селянської багатодітної сім’ї. Згодом Одеський драматичний відділ перевели до Київського театрального інституту, який вона закінчила у 1936 році. Одержала призначення до Запорізького українського драмтеатру. А з 1944 року і все життя вона у Львівському українському театрі імені Марії Заньковецької. Про її талант можна судити з однієї деталі – роль Мавки у виставі «Лісова пісня» за драмою Лесі Українки вона зіграла 500 разів. А з символічною драмою Лесі Українки «Блакитна троянда» Н.Доценко була і в Широкому, де землячці було подаровано оригінальну скриньку, зроблену талановитим умільцем дідусем І.З.Голубом.

Немеркнучий

 талант

Вершиною творчості Широківського народного театру був «Богдан Хмельницький». Роль Богдана виконував сам керівник театру,художник і режисер,заслужений працівник культури Дем’ян Книга, для якого сцена з квітня 1944 року-рідний дім. Важко перелічити ролі,які зіграв Дем’ян Ілліч в театрі,за його словами близько 100!І за кожною – життя,характер,цікаві моменти ,різноманітні герої у виставах «Сватання на Гончарівці», «Багатий селянин», «Дай серцю волю», «Містер Гібсон», «Любов Ярова» та багато інших. У кожній виставі,ролі частина його душі і серця. Проте він із великою радістю,задоволенням виконував і продовжує робити свою справу. Головне для нього надія на краще. З радістю пригадує той час,коли на виставі в залі не було вільного місця і в повній тиші глядачі,затамувавши подих,слідкували за подіями. Тоді була досягнута мета,як говорить Дем’ян Ілліч, - актори достукались до серця глядача.

Завдяки його творчому і організаторському режисерському таланту театральний жанр в Широкому набув  найвищої категорії досконалості,за що в 1964 році Широківському театру було присвоєно високе звання народного, а керівник театру був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Того ж року Указом Президії Верховної Ради УРСР Дем’яну Іллічу Книзі було присвоєно звання Заслужений працівник культури УРСР. 

Майбутнє театру ветеран сцени бачить так:будуть майстри своєї справи - талановиті  режисери,аматори-актори і все буде добре,історія нашого театру буде продовжуватись.   

До таланту режисера,актора Бог нагородив Дем’яна Ілліча хистом художника. Чудові театральні декорації, 10 меморіальних дошок,кам’яна баба біля районного  будинку культури,навіть написання ікон – все це справа “золотих рук” митця.

Життєве кредо митця – віддавати  усе,що вмієш людям, і завжди казати правду. Його мудрість,життєвий досвід,природний оптимізм надають сили ветерану сцени,а ми пишаємось таким талановитим земляком.
Сьогодення

 корифеїв

В 1996 році в Широківському Будинку культури три дні підряд лунали оплески широчан в переповненому глядачами залі від «Ой не ходи, Грицю», «За двома зайцями», «Лимерівни». То був 85-річний ювілей самодіяльного театру.

Минуло півтора десятка років. І знову до Будинку культури з’їхалось чимало гостей, представники депутатського корпусу, адміністрації району, кореспонденти, телебачення. Всі вітають колектив народного самодіяльного театру з 100-річчям. До свята театрали приготували уривки з п’єс «Гарба перекинулася», «Наталка Полтавка», «Ніч перед Різдвом», «Трибунал». На сцені грають В.Д.Тараненко, Д.І.Книга, С.Я. Самусевич, С.Борсук, О.Деркач, С.Форощук,О.Красуля, В.Тарасенко, Н.Устіч, а також зовсім юні С.Калюга, В.Сусідка, В.Косарєв, Р.Шишка, С.Галушка та В.Даценко. Це їм юним досвідчені передають свої знання, хист перевтілення, велику любов до театру. Такими були колись акторка, режисер і сценарист С.Я Самусевич та молодий керівник народного  самодіяльного театру Валентина  Федорова.

У 12 років Світлана Самусевич вперше з’явилася на сцені Олександріївського будинку культури в ролі ведучої на творчому вечорі «Від всієї душі». З юних літ її приваблювало театральне мистецтво. Спочатку це були радіовистави,які вона слухала з величезним захопленням,потім телевистави,за допомогою яких вчилася створювати образи та проживати життя театральних героїв. Все це і стало поштовхом у виборі майбутньої професії Світлани Яківни – режисера самодіяльного театрального колективу,яку вона здобула по закінченню Київського державного інституту культури ім. О.Е. Корнійчука у 1979 році. Важливу роль у її виборі відіграли батьки – Яків Лукич та Катерина Михайлівна Самусевичі,які теж були людьми творчими,співали у хорі,грали у виставах,вони й прищепили своїй донечці любов до прекрасного.

За 42 роки свого творчого життя Світлана Яківна зіграла більше 30 ролей. Найбільше  їй подобаються характерні ролі, в яких вона розкривається як особистість,вміло перевтілюється. Коли вона виходить на сцену,то віддає кожному образу часточку свого серця,душі,свого таланту. Кожне прожите нею на сцені життя з роками збагачувало її саму і як людину,і як митця,а кожен створений образ радував глядача. Однією із улюблених ролей Світлани Яківни стала роль Едіт Піаф,яку зіграла в інституті ще будучи студенткою. Вона грала у таких виставах як «А зори здесь тихие», «Матінка Кураж та її діти», «Гарба перекинулася», «Каміння в печінці», «Трибунал» та багатьох інших. В інституті Світлана показала відмінні знання з акторської майстерності,сценічної мови,сценарної справи та хореографії. Все це вона застосовувала  на практиці в своїй роботі,писала сценарії різних заходів,була ведучою багатьох районних свят,її голос протягом багатьох років лунав з динаміків на травневі свята в райцентрі,змушував тамувати подих сотень людей.

На підмостки районного будинку культури Валентина Федорова вперше вийшла навчаючись у 10 класі. Талановиту дівчину запримітили й по закінченні школи вона прийшла сюди в 2005 році хореографом.

За вимогами часу Валентина вступила до Дніпропетровського культурно-просвітнього училища на факультет режисури. І вже в 2009 році повертається до осередку культури дипломованим спеціалістом. Згодом її призначають керівником самодіяльного народного театру.

На запитання, чому саме таку стежку вибрала, відповідає: «Захоплювалась цим жанром постійно. Бо на сцені завжди можна втілити те, чого інколи не дозволяє життя».

Поки що Валентина разом зі своїм вчителем і наставником Дем’яном Іллічем Книгою, творчим колективом підготувала до показу 4 вистави. У планах – подальша робота для глядачів, шанувальників театру.

Ось такий наш Широківський народний самодіяльний театр. Історія його не закінчується, а лише розпочинається. Хай дарує він радість ще не одне століття.

Драматичний гурток у 1914 році

Кліше до афіші «Сорочинський ярмарок» виготовлено Д.І. Книгою.